Напад Путіна на Україну був неминучий

Пізно ввечері 25 лютого на е-адресу Інституту надійшов лист від іноземного члена НАН України, багаторічного автора ЕСУ, видатного україніста Словаччини Миколи Мушинки. У ньому він звернувся з проханням дати відповідь на низку запитань від редактора словацької газети «Denník N» Отакара Норака.

Ось ці запитання.

1. Чи очікували ви нападу на всю Україну, чи було більш імовірно, що Путін зупиниться на сході країни в Донецьку та Луганську?
2. Що Ви переживаєте? Що плануєте робити зараз і найближчими днями? Настав час для науки чи все піде набік?
3. Як ви сприймаєте ставлення Заходу до агресії Росії?
4. Яка ситуація в рамках української науки? Чи страждає вона після заворушень у 2014 році?
5. Як ми можемо боротися з російською пропагандою в Словаччині чи де інде в ЄС, і що ми мали б зробити для боротьби з російськими тролями та дезінформацією?
6. Як ми можемо вам допомогти?

На запитання відповів директор Інституту Микола Железняк.

1. Напад Путіна на Україну був неминучий. Чому?  Бо в 2007 році на Мюнхенській конференції, коли він заявив про небажання миритися з роллю Росії у світовій політиці, йому ніхто з світових політиків не дав адекватної відповіді. Не будучи покараним, він почав систематично порушувати принципи європейської безпеки: напав на Грузію, анексував Крим, розв’язав війну на сході України. Думаю, що, на жаль, далеко не всі розуміли, що мрії Путіна відродити Радянський союз (звісно, не в ідеологічному, а геополітичному сенсі) – це не просто мрії; він почав активно готуватися до цього різними способами, не лише збройно. Багато українців говорили про можливість повномасштабної війни, однак більшість не допускала насправді такої можливості, люди не хотіли в це вірити. Саме тому дехто нині просто приголомшений, однак до них швидко вертається почуття реальності, вони більш тверезо дивляться на дії Путіна і його команди. Що не скажеш про багатьох мешканців Європи, а поготів таких країн, як Росія та Білорусь, де давно запанували деспотичні за своєю суттю режими, хоч, нібито вони й відрізняються від класичних деспотій. Ці режими страшні також тотальною брехнею, що 24/7 лунає з усіх медіа. Ідеї Путіна впали на благодатний ґрунт: у Росії ще дуже багато тих, хто не позбавився імперського мислення. Порівняйте, як ставляться до Путіна й до війни молодь і старше покоління. Старші майже всі підтримують, бо «нада наводить порядок», в цьому вони вбачають свою і їхньої держави світову місію. Молодь здебільшого розуміє фальшивість дій влади, але боїться, у історії Росії майже немає прикладів супротиву. Чому Путін нині розпочав війну? Бо всі його спроби іншими методами загарбати Україну зазнали фіаско. Українці вже майже відійшли від «совка», що й показав Майдан. Путіну треба було поспішати, бо катастрофічно зменшується те, що в’язало нас з Росією. Ми й так ніколи не були одним народом, як твердить про це Путін, це розумів навіть Кучма, коли сказав « Україна – не Росія!»  В українців немає рабського духу. Нині Путін у цьому пересвідчується.  Йому вдалося, знайшовши Лукашенка, у якого немає жодного іншого мотиву, окрім приватного збагачення та насолоди безмежною владою, зламати білорусів. Він, будучи вірним кеґебіським методикам, хоче кров’ю українців пов’язати їх із собою, як і росіян. На жаль, білоруського громадянського суспільства, власне, як і російського, не існує, і білорусів можуть найближчим часом кинути у війну з Україною. Відверто кажучи, Білорусь вже воює з Україною: з її території обстрілюють українські міста, йдуть колони техніки. Звісно, давно було зрозуміло, що всі рішення приймає не Лукашенко, а Путін. І він пов’язує білорусів, так само, як і своє оточення (органи влади, Думу), щоб розділили з ним відповідальність. А вона обов’язково настане, хотілося б лише, щоб менше наших  хлопців і дівчат поклали за це своє життя.

2. Що я переживаю? Кілька моментів, думаю, варто відзначити: соромно за сучасний світ – 21 століття, а, як писала Ліна Костенко, «душа ще з дерева не злізла». Розчарований у російській інтелігенції, хоча я й не був нею аж надто зачарований, однак ні мені, ні моїм знайомим ніхто з російських колег не написав, не зателефонував, не підтримав, та й від білорусів такого не було. Натомість, люди з Австрії, з якими контактував 30 років тому, знайшли й написали. Написали з Франції, Канади, Молдови, Словаччини. Звісно, всі ми хвилюємося, але є якась неймовірна впевненість у силі нашого війська, у потужності нашого суспільства, у діях свідомих громадян світу. Я пишаюся, що Україною опікуються Байден і Джонсон, Дуда і Науседа, відомі зірки естради, актори, спортсмени. Ці люди розуміють, що Путін сьогодні українців вчить їхній історії, диктує, як їм жити на своїй землі, а завтра прийде й до них. Багато українців взяли до рук зброю, багато чоловіків вивезли сім’ї у безпечні місця й повернулися боронити країну. Звісно, є й ті, що тікають, адже, як кажуть в Україні, «у страху очі великі». Час нині не для науки, треба допомагати всім боронити державу. Коли переможемо, тоді й будемо займатися кожен своєю улюбленою справою.

3. На Заході, на жаль, немає єдності у цьому, хоч би, здавалося, що це є очевидні речі. Прикро, що мешканці деяких країн забули про події 1956 року в Угорщині чи 1968 у Чехословаччині. Звісно, мені можуть сказати, що то був СРСР, комуністичний режим, але ж гегемоном і тоді у ньому були росіяни! Вже давно науковці обґрунтували, що Радянський союз – це та ж російська імперія, лише з комуністичною ідеологією! Іван Дзюба, який кілька днів тому залишив нас, написав про це у своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До речі, яскравий приклад, москалі не дали можливості цій людині нормально жити, й позбавили нас можливості гідно з ним попрощатися. Заходу, врешті-решт, треба зрозуміти, що Росія не даватиме дешевий газ просто так. Настане час, і вона устами свого президента прорече: «Нравится, не нравится – плати, моя красавица». Отже, до Заходу в мене прохання: не легковажити, бо це може обернутися світовою масштабною катастрофою. Україна сьогодні на передовій, забезпечте їй надійний тил.

4. Про ситуацію в науці можна писати багато, оскільки проблем безліч, але нині не хочу, точніше не можу це робити: на кону доля 40 млн. народу європейської країни. Окрім того, не коректно, як на мій погляд, поставлено питання про «заворушення у 2014 році» . Розумію, що це може бути пов’язано з перекладом.

5. З пропагандою, на мій погляд, треба боротися ПРАВДОЮ. На конкретних прикладах з минулого й сучасного розповідати громадянам європейських країн про Росію. Як може сучасна демократична, як вони вважають, держава диктувати свою волю суверенним націям? Хто дав їй таке право?

Дякую Вам за можливість висловитися. «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими!». І ще – не треба  питати: по кому подзвін!